1920–1930-ті роки в Україні стали епохою катаклізмів, злетів і падінь української історії. Саме міжвоєнний період характеризується своєю гострою суперечливістю і низкою трагедій українського народу. При цьому, в цей час відбувається розквіт авангардних мистецтв, науки та архітектури, підйом національної самосвідомості в умовах нової політичної парадигми. Тому період НЕПу в Україні, майже виключений з радянського історичного наративу, має паралелі з міжнародними «бурхливими двадцятим». Тоталітаризм не зупинився на забороні прогресивної української авангардної культури 1920-х. З 1932 року набирає обертів маховик сталінських репресій, що дійшов до свого апофеозу в 1936–1938 роки, спричинивши появу явища, яке називають «Розстріляне відродження».
Український конструктивізм – це не просто течія міжнародного модернізму 20-го століття. Український конструктивізм – відображення епохи з її складною історією, експериментальної економікою і неоднозначною політикою. Але при цьому український конструктивізм – дітище творчого пориву десятків і сотень українських і європейських архітекторів, які щиро прагнули створити нову архітектуру для нового українського суспільства. Український конструктивізм поєднував в собі функції Нової економічної політики, націонал-комуністичні гасла, регіональні матеріали, прогресивні конструкції і унікальні риси української національної ідентичності та філософії. Його вирізняла безпрецедентна варіативність форм, течій і модальностей, яка свідчить про плюралізм і творчу свободу архітектурної сфери. Під час сталінського тоталітарного повороту прогресивний конструктивізм був заборонений і насильно заміщений консервативним сталінським соцреалізмом. Сьогодні величезний за своїми масштабами шар архітектурного конструктивізму українських міст залишається непоміченим і незрозумілим, як наслідок, руйнується і знищується.