З вокзалу Лотта одразу потрапляє в фестивальну процесію. В різних колонах рухаються непмани, архітектори, робочі, митці. Все виглядає піднесено і захопливо. Вона йде по місту, а по боках вулиць бачить зразки українського конструктивізму. Ця архітектурна виставка течій, напрямів, шкіл, творчих об’єднань маніфестує плюралізм і різноманіття України 1920-х років.
Колона клерків та інших «білих комірців» інтенсивно рухається з однієї офісної будівлі в Урядовому центрі Харкова в іншу. Лотта вливається у потік архітекторів, який прямує до Будинку проєктів.
Будинок проєктів символізує вже інший етап розвитку української архітектури на противагу Держпрому ― період першої п'ятирічки, коли відбувається укрупнення і централізації проєктної сфери, організація «гігантів» проектної справи ― проєктних інститутів по аналогії з американськими багатотисячними проєктними бюро.
Підготувавши креслення для будівництва, Лотта везе їх на ошатному трамваї в місто- супутник Харкова ― Соцмісто “Новий Харків” ― поселення при Харківському тракторному заводі.
На підході до ХТЗ вона приєднується до колони робітників та іноземних спеціалістів, які так само як і вона прибули до Харкова як до “українського Чикаго”.
З заводу рухається колона похмурих, змучених після трудового дня робочих, монотонно, похнюпивши голову. В СРСР не все так гладко зі становищем трудящих і пролетаріат не виглядає домінуючим, привілейованим класом.
Спустілий Харків наповнений лежачими голодуючими. Лотта разом з іншими працівниками системи біжить на роботу центром міста. Сірі, пригнічені, ворожі, містяни наче перетворилися на однакових штампованих муляжів.
На виході з Будинку проєктів, Лотта потрапляє на інший парад ― воєнний. Суворі рівні колони військових і НКВДистів. Апофеоз макабричного маршу серед спустілого мертвого міста. Трактори перетворюються в танки. Мілітаристи замість транспарантів несуть соцреалістичні будівлі, класичні архітектурні деталі, портрети Сталіна, серпи з молотами. Архітектура відображає політичні зміни ― соцреалізм пануючий і єдиноможливий жанр в тоталітарному Союзі Сталіна. Передчуття війни.
Тим часом військовий марш перетворюється в похоронну процесію. Процесія рухається по вулиці Сумській в ліс, який клином входить в місто ― місце, де відбувалися масові розстріли НКВД під час сталінських репресій.
Лотта Бейсе приїздить до Харкова. На вокзалі її думки все ще про інше: про сина, якого вона не змогла забрати з собою, про відносини з архітектором і директором Баугауза ― Ханесом Майєром, власне про Баугауз. Лотта перебуває у місці транзитності: вона ще не тут, але вже не там.
Особисте переважає політичне. Вона приїздить все ще більше як турист.
Тим часом в картину світу Лотти поступово вривається реальність. Вокзал і площа біля нього заповнена клошарами ― безпритульними дітьми. Їх велика кількість одразу натякає на те, що в СРСР не все так добре, як їй здавалось до того.
Вона знайомиться з безпритульною дівчинкою років тринадцяти ― Майєю і вирішує взяти її з собою.
Колона приводить Лотту до Держпрому ― головної «пам’ятки» конструктивізму. Держпром схожий на вулик ― живий офіс з сотнями робітників, які натхненно працюють. Держпром ― вершина НЕПу, який вже перейшов від рукотворної хаотичної стадії комерції до великих масштабів виробництва і високого розвитку економіки.
Лотта приєднується до бригади молодих архітекторів, які подібно конвеєру, креслять плани, проєктують будівлі, генеральні плани міст. Архітектори бригади Павла Альошина створюють міста, мріють про них, міркують, сперечаються. Архітектори конструюють місто мрії ― соцмісто «Новий Харків». Вони співпрацюють з американськими інженерами і архітекторами Альберта Кана ― головного промислового архітектора США, батька «фордизму» в будівництві.
Завод виглядає як вершина прогресу, на ньому робляться трактори ― машини, які мають змінити життя людей. Наслідуючи Генрі Форда, головна увага на заводі ― конвеєру. А першим трактором, який вийшов з конвеєра, управляє жінка ― трактористка Маруся Бугаєва. Панує відчуття повної перемоги над старим порядком, прямо на очах відбувається будівництво нового життя.
Втім за межами парадного маршруту, Лотта помічає, що насправді нові заводи ― це “потьомкінські села”. Вона зустрічає “бородачів” ― суворих і стомлених робітників, які приїхали на будівництво з навколишніх сіл Харківської області. З сіл до заводу прямує також і молодь. 1932 рік. Утворюються черги з людей, які хочуть влаштуватися на роботу, щоб не померти з голоду. Директор ХТЗ Пантелеймон Свистун організовує харчування в їдальні сільським дітям. Він видає їх за “класово вірних” дітей робочих. Лотта бачить на власні очі умови в яких живуть робітники ― бараки, бруд, злидні. Це друге розчарування в атмосфері загальної ейфорії після вокзальних клошар.
Лотта підходить до Свистуна і просить віддати виділений на неї пайок на користь когось з робочих. Втім ця жертва ― капля в морі на фоні загальної катастрофи.
В ідилічний квартирі секретаря ЦК КП(б)У Панаса Любченка снідають хазяїн, його сім’я і Лотта (вона проживає тут). Квартира обладнана буржуазно: скатертини, меблі, кришталь, фарфор, пальми та інші “надмірності”. Майя допомагає у хатніх справах як служанка.
Після сніданку Лотта збирається йти на роботу, але зіштовхується з несподіваною реальністю. Вона хоче вийти з дому, але не може відкрити задні двері під'їзду. В щілину замка Лотта бачить, що це через задубілий труп, який лежить прямо під дверима. Шокована Лотта відвертається і вибігає через інші, парадні двері.
Голодомор дістався і міста. Третє розчарування Лотти.
Лотта приходить до Будинку проєктів, але замість піднесеного настрою тепер тут теж панує конвеєр ― механістичне конвеєрне проєктування. Лотті дають завдання запланувати завод, шкідливі випари якого будуть дутися вітром на поселення робочих. Вона відмовляється, але її змушують, зневажливо нагадуючи про її місце в системі ― гвинтик в механізмі. Лотта принципово не погоджується, звільняється і йде з Будинку проєктів. Четверте і остаточне розчарування.
Лотта тікає з параду і намагається втиснутися в трамвай. В ньому страшна давка. Вона з мішком картоплі, змучена і стомлена. Там Лотта зустрічає свого майбутнього чоловіка ― голландського архітектора Марта Стама. Він, як і Лотта, думає про своє (Роттердам, кар’єра і нові проекти, з’їзд СІАМ). На оточуючу реальність він не зважає, бо приїхав уже в статусі “зірки”. Лотта знітилась від свого стану і важкого життя. Стам на контрасті сяє впевненістю. Іронічно схожий на лицаря, який рятує бідну дівчину з лап дракона.
Один за одним похмурі і сірі радянські пасажири виходять з трамвая, залишаючи Лотту і Марта наодинці. Разом вони їдуть на трамваї в далечінь і покидають Радянський Союз. В далечині ― Європа, Нідерланди і їх майбутні проєкти, вже західний модернізм і інші генеральні плани повоєнного соціального житла.
Майя поглядом провожає трамвай з Лоттою.
Фон поступово темнішає і в пустоті залишається лише дівчинка Майя. Вона одинока йде в нікуди. Майя уособлює нас ― українців, які залишилися з нашою історією наодинці. Вона місток між нами сьогоднішніми і тими часами.
